Солідарні і самотні. Як почуваються українці під час війни

Для психологів ізоляція — це велика проблема, бо це показник, що люди в майбутньому можуть зіткнутися з проблемами із психічним, але і фізичним здоров’ям. 

Проблема посилення самотності прямо пов’язана з міграцією. В Україні близько 5 мільйонів мігрантів, внутрішніх мігранток, за кордон виїхало — за даними УВКБ ООН від грудня 2022 року — 7,8 мільйонів осіб, переважно жінок із дітьми. Це величезна кількість людей, які мусили залишити не тільки країну, але й мережу своїх близьких, завдяки яким ми почуваємося менш самотніми. Мабуть у твоєму оточенні багато жінок, які виїхали з дітьми за кордон, а їхні чоловіки залишилися в Україні й долучилися до війська. Як узгодити цю шляхетну ідею єдності й боротьби за спільну велику справу з дошкульним відчуттям самотності? 

- Коли ми боремося за велику справу, часом не можемо зізнатися, що нам важко. Матері з дітьми, які живуть за кордоном, зараз ізольовані на багатьох рівнях — фізичному, психічному й культурному. У них немає можливості з кимсь поговорити і поділитися тим, що вони проживають. Я бачу, як справляються мої подруги — шукають середовище, де можуть поговорити. Майже в усіх країнах ЄС є культурні центри, де жінки можу позайматися йогою, прийти з дітьми і помалювати, побути в своєму мовному колі, завдяки якому вони не почуваються самотніми. Але це також не так часто буває, адже є люди, ізольовані у селах, у містечках, що знаходяться далеко від столиць. Тут видно величезну проблему — ми працюємо з такими людьми завдяки мережі психологів, які надають допомогу онлайн. І маю визнати, що дуже часто це не глибока психологічна робота, а щира розмова, яка легітимізує те, через що ці люди проходять. Дуже часто, телефонуючи рідним в Україну, вони не можуть сказати, що їм важко, бо чують й відповідь, бо важко їм бути не може, адже вони в безпеці, мають доступ до електроенергії. 

WIĘCEJ O AKCJI

Це трохи нагадує міряння болем.  

- Це величезна проблема, що ми порівнюємо свої турботи з тими, кому гірше за нас. Це зумовлює, що ми ізолюємо самі себе — тоді у нас немає людського контакту, який лікує. 

У «нормальних» (тобто мирних) умовах самотність здається станом, який загалом людині потрібен. Як ти дивишся на самотність, яка для нас корисна, а як на ту, що має для нас руйнівну дію? 

- Самотність нам потрібна — я це кажу як мама, яка не можу дозволити собі таку розкіш. Необхідно побути самому з собою. Це дає відчуття спокою. Але якщо самотності забагато або самотність перетворюється на ізоляцію і стає стратегією подолання стресу, то може виникнути велика проблема. Самотність може бути корисною, якщо ти знаєш, що в разі чого можеш із кимсь поговорити. Але що робити в ситуації, коли я почуваюся самотньою, бо весь час проводжу з дітьми, які не мають у своєму оточенні однолітків, і в мене немає часу навіть кави випити й подумати? Тут завжди йдеться про пропорцію, а зараз зрозуміло, що не існує пропорції. Ця ізоляція неспівмірна. 

Говорять, що почуття самотності й ізоляції призводить до багатьох психічних розладів. За даними досліджень «Australian Human Right Commission», від 42 до 49% біженців із Сирії страждають від депресії, а серед дітей відчуття самотності тримається на рівні 25%. Гадаю, що в масовій свідомості існує переконання, що дітям легко знаходити нові знайомства, але з цього випливає, що чверть дітей просто відчуває самотність? 

- Це правда. Також із досліджень ми бачимо, що жінки-біженки — у групі ризику, якщо йдеться про психічні розлади. Здається, що це парадокс, але він перестає таким бути, якщо поглянути на те, що більшість мігрантів з України — це все ж жінки з дітьми, тоді розумієш, що діти вбирають те, що відчувають їхні батьки. Також я думаю, що європейці, які приймали в себе на початку війни українські родини, не були готові до такого рівня болю, розпачу й трагедії. 

Чому ти сказала, що більший ризик психічних розладів у жінок — це парадокс? 

- Мені йдеться радше про те, що парадоксально, що виїхали люди, які найвразливіші щодо ізоляції, виїхали жінки, які просто потребують спілкування. Наша потреба більш природна, бо я не можу сказати, що більша, ніж у чоловіків. Для нас це базовий спосіб подолання стресу. І тому люди, які потребують спілкування, більше схильні відчувати ізоляцію. 

Чи серед твоїх пацієнток ти помічаєш зростання кількості людей із депресією чи іншими станами, які можуть загрожувати їхньому життю? 

- Із моїм колегою психіатром ми були готові до того, з чим ми можемо мати справу, коли приїдуть люди з теренів війни. Ми знали, що це будуть складні ситуації. Ми працюємо з люди, які вже в Україні, напр., були на ліках, а тут не можуть розповісти про свої страждання. Не можуть зрозуміти, що їм говорять. З точки зору психології, це дуже важкий момент, коли приходиш до лікаря, вразлива, крихка, як дитина, але не можеш сказати, що насправді болить, або не розумієш, що до тебе говорять. У такі моменти психічні розлади посилюються. Коли, з одного боку, ми у великому стресі, а з іншого — ми не можемо це висловити. 

Ти сказала, що європейці, які приймають у своїх домівках мігрантів, не до кінця були готові до болю і розпачу. Ти живеш у Бельгії і, мабуть, також стежиш за тим, що відбувалося серед осіб, які приймали мігрантів. Як люди, у яких жили мігранти, мігрантки впоралися з цим? 

- Частина людей добре, частина — ні. Думаю, багато хто думав, що коли надати людині дім, то ця людина буде вдячною, усміхненою і щасливою, а виявилося інакше. Я пам’ятаю свою поведінку, коли почалася війна, ми з чоловіком поїхали до його родини у Францію, а я весь час висіла на телефоні, увесь час насправді я була в Україні. 

Біженці приїхали, вони не розуміли мови, дуже важко було докладати зусилля, щоб порозумітися, але попри те, що вони намагалися, часом виявлялося, що цих емоцій забагато, тому вони починали ізолюватися. Легше було усамітнитися, піти в свою кімнату, ніж спілкуватися з родиною, яка їх прийняла. Ця комунікація забирала багато сил, а часом її просто бракувало. 

А що, наприклад, із людьми, які місяць провели у підвалі? Уявляєш, як вони реагували на пропозицію ночувати в якомусь підвальному приміщенні? Це виглядало так, ніби ці люди були невдячні. А ці «невдячні люди» були в шоці. Коли ми в шоці, в стресі, будь-які наші дії будуть перебільшеними. Найменша річ може спричинити вибух. Часом ізоляція — це був єдиний спосіб себе... 

...врятувати. 

Так, подбати про себе. Особи, які приймали гостей, не завжди це розуміли. Достатньо, напр., сказати про те, що в Україні у нас немає такого режиму прийомів їжі — коли ми їмо сніданок, обід, в Європі це здається природним. І для європейців ця кухня виявлялася чимось дивним, бо українці їдять що хочуть і коли хочуть. Тому з’являлося питання: а що з цими людьми? Що не так? 

Ти сама говорила про те, що будучи у Франції, ти була в Україні. Це дуже часто видно, що люди, які приїжджають, вони весь час у телефоні, весь час на війна. Мені цікаво, де в цьому життя? Бо це якийсь із різновидів дисоціації, що люди, які перебувають у безпечному середовищі, живуть небезпекою і тривогою в Україні? 

Це стан, який засмоктує. Люди, які приїжджають, не мають можливості роззирнутися навколо і жити там, де є життя. Це відбулося й зі мною — добре, що в мене є чоловік, який в один момент сказав «стоп», ти не можеш цього робити, не можеш увесь час бути в телефоні, ти мусиш дати собі раду, а якщо хочеш, то я тобі допоможу. Люди в Україні не знають, яким буде їхнє майбутнє. 

Як справлятися з цим почуттям самотності, неприналежності? Коли звертатися до спеціаліста? Яким чином можна собі допомогти з цим дошкульним почуттям? 

Якщо ви не відчуваєте, що можете впоратися самі, то — якщо нас слухає хтось із України — дуже прошу зайти у Facebook і пошукати контакти психологів, які працюють у різних програмах. Ці послуги безкоштовні. Ми можете поговорити і зрозуміти, що з вами відбувається, як це на вас впливає, як це впливає на ваших дітей, які вас наслідують. Якщо я мама, яка весь час сидить у телефоні, відчуває напругу, страх, то моя дитина так само боятиметься, навіть не розуміючи, чому. Так ми можемо подбати про себе і близьких. 

Найважче — це зрозуміти, що потребуєш допомоги, і попросити про неї. 

З цього слід починати.  

*Софія Терлез, клінічна психологиня, психотерапевтка, співведуча подкасту «простими словами», яка живе і працює в Брюсселі. 

З української переклала Олена Шеремет

Ten sam tekst w języku polskim przeczytaj TUTAJ.